Mind-body interaction, physical causation, and the natures of substances in Descartes’s philosophy

Abstract

Abstract. The article discusses the problem of the compatibility of Descartes’s doctrine of interactionist substance dualism with his claims about the law of the conservation of the quantity of motion, about the way God maintains the world in existence, and about minds and bodies having only properties that are modes of thinking or extension respectively. The case is made that although there seem to be prima facie conflicts, they can be neutralised as merely apparent. The position that mental states cause some motions in the brain is consistent with Descartes’s postulation of the existence of the law of conservation of the quantity of motion, insofar as it derives from God’s immutability whereas souls are not immutable, as well as with the laws of conservation established by Newtonian physics, insofar as they don’t prohibit purely redistributive changes and are established only for physical interactions. Descartes’s interactionism does not conflict with his statements about the way God maintains the world in existence, if the latter are construed in the sense that God preserves motion in the world by preserving the laws of nature, and the conservation of the world by God is a continuation of the initial act of creation. The principle that all properties of a substance are modes of its main attribute agrees with substance dualism and interactionism, if we admit that Descartes’s ontology of the world includes, besides substances of two kinds with their main attributes and modes of those attributes, something more— irreducible sue generis entities, such as the substantial union of body and soul and/or psychophysical laws of nature. У статтi висвiтлено проблему сумiсностi мiж iнтеракцiонiстським субстанцiйним дуалiзмом Декарта та його висловлюваннями про закон збереження кiлькостi руху, про спосiб, у який Бог пiдтримує iснування свiту, i про те, що всi властивостi душ i тiл є модусами, вiдповiдно, мислення або протяжностi. Обґрунтовано можливостi iнтерпретацiй, якi усувають позiрний конфлiкт мiж цими аспектами вчення Декарта. Зокрема, положення про те, що психiчнi стани (якi належать до res cogitans — умiв або душ) викликають певнi рухи в мозку, узгоджується iз вченням Декарта про закон збереження кiлькостi руху, оскiльки цей закон випливає з незмiнностi Бога, тодi як душi не є незмiнними; воно також узгоджується iз законами збереження у фiзицi Ньютона, оскiльки цi закони не забороняють змiн, у яких вiдбувається лише перерозподiл енергiї й iмпульсу (без змiни їх загальної кiлькостi), i оскiльки вони встановленi лише для фiзичних (а не психофiзичних) взаємодiй. Ще одна позiрна суперечнiсть у фiлософiї Декарта, мiж iнтеракцiонiзмом i висловлюваннями про спосiб, у який Бог зберiгає свiт, походить вiд рекреацiонiстського тлумачення цих висловлювань (згiдно з яким Бог щомитi створює свiт наново), тому у статтi запропоновано й обґрунтовано iнше тлумачення, яке усуває цю суперечнiсть. Згiдно з пропонованим тлумаченням, вiдповiднi висловлювання Декарта слiд розумiти в тому сенсi, що, по-перше, Бог зберiгає рух у свiтi через збереження законiв природи i, по-друге, збереження свiту Богом є радше продовженням початкового акту творення, нiж серiєю окремих актiв Бога. Принцип унiфiкацiї, згiдно з яким будь-яка субстанцiя має лише такi властивостi, якi є модусами її головного атрибута (мислення для душ i протяжностi для тiл), також узгоджується iз субстанцiйним дуалiзмом та iнтеракцiонiзмом, якщо визнати, що у фiлософiї Декарта онтологiя свiту (створеного Богом) не зводиться до субстанцiй двох видiв з їх основними атрибутами та модусами цих атрибутiв, але включає ще дещо – такi особливi нередукованi сутностi, як субстанцiйний союз тiла i душi та/або психофiзичнi закони природи.